Відлуння афганських гір - 15 Травня 2012 - Школа
Головна » 2012 » Травень » 15 » Відлуння афганських гір
13:55
Відлуння афганських гір

"Відлуння афганських гір”

Війна. Чужа. Неждана. Непотрібна.

Геройство. Біль. Дочасна сивина.

Прокляття чаша випита до дна.

Жорстока тиша. Вибухоподібна.

Як прекрасно жити на світі! Але пам’ять… Вона не дає спокою, існують дати, про які не варто нагадувати зайвий раз, бо вони не стираються з пам’яті народної.

Якщо навіть викреслити 15 лютого 1989 року з календаря все одно в цей день щороку схилятимуть знамена над полеглими, лунатимуть по-чоловічому небагатослівні тости за військове братерство, випробувану вогнем дружбу, людську честь, перевірені Афганістаном. Історикам ще належить дати свою оцінку 9-ти річній війні, яку вів Радянський Союз на території сусідньої держави. Щоб там не казали теоретики, які не нюхали пороху, наші хлопці чесно виконували свій громадянський обов’язок, до кінця були вірні присязі.

Ще довго ятритимуть душі прийдешніх поколінь ядучі запитання: в ім’я кого загинули й ставали каліками тисячі й тисячі юних співвітчизників у далекому Афгані? 

У житті ветеранів є чимало дат – радісних і скорботних. Щороку у ці дні в скверах і парках біля пам’ятників афганцям збираються бойові побратими, згадують обпалені війною молоді роки, стоячи мовчки і не цокаючись п’ють третій тост за тих, хто не повернувся.

Поставте скибку хліба на стакан

І голови схиліть в скорботі вічній

За тих, кого убив Афганістан,

Чиї він душі зранив і скалічив.

О, Україно! Ніжно пригорни

Усіх живих своїх синів, як мати,

Щоб ми уже не бачили війни,

Не чули щоб ніколи звук гармати.

Попри кров, смерть і страждання, вони по-доброму пам’ятають свій Афган. Тож, пам’ятаймо і ми про наших співвітчизників, на чию долю випало стільки випробувань.

Афганська війна… Брудна, неоголошена…. Та хіба війни бувають чистими?

Будь-яка несе смерть, каліцтво, вдягає в жалобу тисячі сердець, материнських сердець. У війні холодні очі, у війни свій рахунок, своя безжальна арифметика.

160 тисячам наших земляків судилось пройти це жорстоке випробування. 3 383 з них повернулися додому в цинкових трунах, 12 тисяч залишилося інвалідами, понад 100 тисяч живуть  і житимуть з невиліковними хворобами, 86 українських юнаків – у полоні, більшість яких уже за плином часу можна вважати такими, що пропали безвісті.

Це нам болить за мертвих, а хто вижив

Про  біль ще скажуть правду, хай гірку.

Й здригнуться телевежі щонайвищі,

Й солдат підніметься в терновому вінку.

Афганістан… У брежнєвську добу агонії, "розвинутого соціалізму” в наш лексикон чорним тавром впеклося це лунке, як постріл із-за рогу, слово. Для тисяч українських родин воно назавжди стало грізним знаменом біди, символом невгамовних душевних мук і невтішного горя.

Не відболить це горе, не виплачеться, і не відпечалиться на нашій землі, допоки житимуть батьки, брати і сестри, вдови і діти підступно вигублених у горах і долах Афганістану синів України. Найбільш глибоко в народну пам’ять врізалась саме не оголошена афганська війна, відгомін якої ми відчуваємо й досі. Вона чорним смерчем пронеслась над простором України, зачепила переважно прості родини робітників і селян, які віддавали своїх, часто єдиних синів до армії, не відаючи, через яке пекло їм доведеться пройти.

Заплакало небо дощами...

Біль і туга зійшлися клином.

Свистіли кулі над Афганом,

Прощається мати із сином.

Котилися сльози рікою.

Ще б жити та віку немає.

Лишилась невістка вдовою

Й онучка за батька питає.

Прощається мати із сином...

Прощаються гори й долини,

І більшого горя немає —

Як жити її без дитини?

Лиш чорна хустина.

Німа домовина...

«Прости» — ледь шепоче вустами.

Лиш чорна хустина — то туга за сином.

Заплакало небо дощами...

За довгих, майже 10 років, бойових дій (як тоді казали "за річкою”, але зайвий раз не згадувати слово Афганістан) на цвинтарях України з’явилось понад три тисячі свіжих могил з фотографіями юних облич.

...Ти юний, у вусах видзвонює мідь,

І чуб ще недавно, мов сонях, яснів.

Об чім же, обернений ликом на схід,

Ти нині замислився сивий, як сніг?

Навіть на могильних плитах довго забороняли писати справжню причину загибелі, байдуже посилаючись на інтернаціональний обов’язок, від чого вмить посивілим батькам було вдвічі важче.

З Афганістану звістка прилетіла

Солдат загинув родом із Черкас.

Докіль рідке політиків чорнило

Дорожче крові буде ще у нас?

А ми… ми спокійно живемо, дихаємо, існуємо. Так, існуємо, а не живемо, бо якби ми жили, то не допустили б такого горя з долями юнаків. Боже, пошли цим колишнім воїнам щастя, спокою та миру. Нехай і вони спокійно сплять вночі, нехай усміхаються їм їхні батьки, жінки та діти. Дай, Боже, їм наснаги, сили, здоровя, не допустити повторення такої тяжкої, жахливої війни.

І зараз, на межі 21 століття, на нашій планеті панують війни, злочини, насилля. То будемо мати надію, що в майбутньому на всій землі володарюватимуть мир та злагода, що батьки виховуватимуть своїх дітей добрими, чесними, відданими людьми, істинними патріотами своє країни, що люди забудуть навіть значення слово " війна”.
Категорія: Позакласна робота | Переглядів: 1310 | Додав: ROM@N | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: