Реферат на тему: Феномен української літератури - Литература - Реферати - Вчительська - Школа
Головна » Статті » Реферати » Литература

Реферат на тему: Феномен української літератури

Література кожного народу – це живий організм, який родиться, живе, росте, а інколи, залежно від історичних обставин, завмирає, а то й вмирає.

Для глибшого пізнання такого організму, яким є українська література, слід визначити головні аспекти його буття, тобто відповісти на такі питання:

1. Де живе цей організм і яке його довкілля?

2. Що він робить?

3. Як він виглядає ззовні?

4. Яким він є всередині?

Відповідь на ці запитання дають нам можливість означити чотири суттєві прикмети української літератури. Перша – географічна або геополітична: Українська література – література між двома світами. Друга – функціональна: Українська література – це література з місією (те, що французи називають literature enqaqee). Третя прикмета – естетична: Українська література – література глибокого ліризму, сентименталізму, плачу. Четверта – духовна: Українська література – література глибоко релігійна. Навіть поверховий огляд української літератури з цих чотирьох позицій вказує на її онтологічний статус, її філософську суть та діалектичний характер.

Література між двома світами. Це – перша характеристика української літератури, що її ми тут розглянемо. Вона випливає з самої географії народу, що створив цю літературу. Географічно це письменство бачать між Сходом і Заходом. Історично-релігійно – поміж Константинополем і Римом, з точки зору світової культури її можна помістити між Азією й Європою, а з точки зору ідеології ще зовсім недавно її часто ставили між фашизмом і комунізмом. Цю літературу інколи бачать також між марксизмом і західним капіталізмом, поміж Москвою і Вашингтоном.

Можливо, це головна причина, що українська література завжди виявляла певну полярність, а інколи – роздвоєність. Її напруження й динамізм спричинені "антистатичними” елементами, що надихають її. Така полярність неодноразово голосно заявляла про себе. Варто згадати погляди націонал-комуніста Миколи Хвильового (1893 – 1933), який проголосив: "Геть від Москви, обличчям до Європи!”. Його сучасник Микола Зеров (1890 – 1941), поет-неокласик був на протилежному кінці ідеологічного спектра і закликав українських письменників навертатись до джерел, шукати натхнення не в російській літературній царині, а в класичних часах та літературі Заходу. І навіть у новітній час, ще до проголошення української незалежності, коли доктрина соціалістичного реалізму була такою сильною, що не давала права на існування в літературі жодному іншому напряму чи школі, українське письменство мало кілька яскравих проявів того "Drang nach Westen”, і не тільки серед письменників-дисидентів.

Розглянемо другу характеристику – література, яка має місію.

Українська література завжди служила якійсь великій справі, ідеї, а то й ідеології. Творчість майже кожного з українських письменників може бути прикладом. Візьмімо одного з найвидатніших представників проповідницької літератури Київської Русі митрополита Іларіона (помер 1054), автора знаменитого твору "Слово про закон і благодать”. Його творчість служила християнській ідеї, мала завдання поширювати християнство в Київській Русі. Проте його писання – політично заангажована література, метою якої є національне самоусвідомлення та утвердження руської (української) національної ідентичності. Говорячи про діла і чесноти перших князів Київської Русі, Іларіон пише, що "не в малій і невідомій країні вони рядили, а в Руській, що відома і про яку чували по всіх чотирьох кінцях землі”.1 Так само і найславетніший Тарас Шевченко (1814 – 1861), чия поезія служила й служить дотепер зародженню, пробудженню та плеканню української ідентичності, укріплює чуття приналежності до славного козацького кореня, що інколи теж не без проблем. У типовій романтичній манері Шевченко закликає "і мертвих, і живих, і ненарожденних” повстати, розбити кайдани. Такі його рядки – на службі патріотизму, на службі державотворчості.

Шевченків "Кобзар” (1840) не тільки засвідчує існування української мови як найбільш придатного літературного медіуму, а й збуджує національну самосвідомість, надихає українське відродження. Часто імітований, але ніколи не осягнений іншими, прометеїв вірш Шевченка став найбільш дорогоцінним літературним спадком, що наклав свій відбиток на творчість наступних поколінь письменників. Як відомо, Шевченкова поезія викликала лють царського уряду не лише за свій зміст, а й за сам медіум, за мову. Поета було заслано в Казахстан (1847 – 1857), йому було заборонено писати й малювати, а його поезія була очорнена російськими критиками (напр. Бєлінським). Після смерті Шевченка, царат, аби придушити українську національну стихію, зроджену поетовою творчістю, спробував викорінити українську мову. 1863 року російський міністр П.Валуєв зробив сумнозвісну заяву про те, що "українська мова ніколи не існувала, не існує й не буде існувати”. У 1876 р. цар Олександр ІІ (відомий на Заході як великий "ліберал”) видав Ємський указ, в якому проголосив друк українських книжок, українську драматургію, будь-яку форму викладання українською мовою – злочином проти держави. З іншого боку – визнання української мови, як окремої слов’янської мови на існування в 1906 р. також завдячує творам Шевченка та іншим українським письменникам, чия поетична муза була на службі української демократичної національної ідеї. Царський уряд, а згодом і радянський режим добре розуміли небезпеку, яку несе українське друковане слово. Царський уряд хотів знищити його рубом, а совєтський – поступово, називаючи зросійщення українців (і інших народів) "злиттям націй”.

Рання творчість І.Франка (1856 – 1916) є свого роду прикладом служіння літератури ідеї соціалізму. Проте як Шевченків "націоналізм” немає нічого спільного з ідеологією націонал-соціалізму ХХ ст., так само і Франків "соціалізм” не пов’язаний з репресивною політикою соціалізму радянського; Франків "соціалізм” є лише респектом до індивідуальності, її невід’ємного права на свободу, любов до рідної землі, домагання волі для України.

А в основі творчості Р.Іваничука лежить задум подати у художній формі історію України –– це теж добрий приклад служіння одній ідеї.

Сотні менш відомих авторів мали бути наведеними в цьому ж контексті.

Нагадаємо коротко дві категорії таких поетів і письменників радянських часів. Перша категорія могла б включати авторів, що вірно слідували "партійній лінії”, накресленій комуністичним режимом. Вони служили справі комунізму, і деякі робили це, я додав би, з великим переконанням. З іншого боку, в Україні було немало письменників-дисидентів, котрих не лякала загроза заслання або навіть смерті, що були щирими зі своєю музою, і в своїй вірності до неї віддавались незрадливому патріотизмові. Два поети приходять тут на думку. Обидва писали патріотичні поезії. Це – Василь Симоненко (1935 – 1963) та Василь Стус (1938 – 1985). Останній – це один із найсильніших поетичних голосів нашого часу, мабуть, найбільш трагічна постать сучасної української літератури. Їхній набуток буде підмурівком відчуття національної ідентичності ще багато років.

На додаток до режимних поетів і дисидентів, було немало літераторів, яких можна було б наректи письменниками на узбіччі. Це – поети й прозаїки, котрим вдалося оминути відверту приналежність до забороненої літератури, але котрі славословили марксизм та режим лише час від часу. Їхні праці є захоплюючими не тільки через притаманні художні вартості, а й через ту майстерність, з якою авторам вдавалося триматися "демаркаційної” лінії поміж очевидною вірністю соцреалізмові і "вільнодумством”. Ці письменники складали третю категорію.

Але подивимось на ще дві групи українських митців пера – еміграційних письменників, що жили, деякі ще й досі живуть у Новому Світі, і тих, які живуть на українських етнічних землях, що виходять за межі сучасної України.

Останні, за іронією долі, мали до недавнього часу більше свободи, ніж їхні брати в Україні. Маю на увазі українських письменників у Польщі, Румунії, в колишніх Чехословаччині і Югославії. Певна річ, їхня "продуктивність” залежала від доброзичливості режиму цих країн. Часто, як у випадку з повоєнною Польщею, таке ставлення було ворожим. В інших країнах українська література мала обмежені, але не найгірші умови для свого розвитку і дала чимало цінних творів. Ці поети жили в "дружніх соціалістичних країнах”, і мали більший зв’язок з Україною, ніж їхні колеги на заході, і цей факт мав вплив на їхню творчість – від орфографії до ідеології.

Говорячи про українську еміграційну літературу, слід зазначити, що вона також, за окремими винятками, може розглядатись як така, що має певну місію. Українське письменство у США, Канаді, Австралії та Західній Європі більшою чи меншою мірою намагалося захистити і зберегти письменника, його особисте й національне коріння та ідентичність. Поряд з цими спробами йшла боротьба за збереження та підтримку української літературної традиції, що існувала до монополії соціалістичного реалізму, її цілісність. Донедавна другою метою еміграції було й свідоме або несвідоме "доповнення” до літератури радянської України: опрацювання тем і мотивів, на які було накладено табу в Україні, та представлення тієї точки зору, яку письменники України були неспроможні висловити з огляду на політичні обставини. Це не означає, що творчість еміграційних авторів була суто реакційною. Тут було присутнє чесне прагнення поглибити, дати інший вимір українській літературі в цілому, зафіксувати події, що в іншому випадку залишалися б незафіксованими, або зафіксованими у спотвореному вигляді, прагнення надати літературі певної універсальності.

Еміграційна література характерна спробами окремих авторів осмислювати нові явища навколишнього світу. Багато авторів намагалося увічнити життя українців у діаспорі. По суті, ці письменники працювали не просто як митці, а й як історики та літописці. Деякі з них творили у популярному стилі "документалістики” (травелогії) з реалістичним змалюванням та оцінкою українського внеску в життя США, Канади і т. ін. Усе це служить особливій місії – збереженню чистої вартості українського буття.

Слід заради об’єктивності сказати, що в українській літературі було кілька течій і груп, які не служили жодній "великій справі”. Так, на початку століття була група поетів в Україні, що називали себе Молодою Музою, чий Weltanschanung був – чисте мистецтво заради мистецтва. Пізніше деякі з еміграційних поетів утворили так звану нью-йоркську групу, що не мала жодної місії, жодної мети окрім суто літературної. Те саме помітно в творчості визначних українських жінок-письменників – від Лесі Українки до Емми Андрієвської і Ліни Костенко.

Третій розділ характеризує ліризм української літератури. У всіх своїх жанрах (поезії, прозі, драмі) – вона просякнута надзвичайною емоційністю, романтичним ліризмом. Причина цього не тільки в психології українців, а і в самій природі їхньої мови. Українська мова, як і італійська, надзвичайно мелодійна (про що свідчить чергування голосних і приголосних та рідковживані три приголосні підряд) і надзвичайно емоційна (якщо мова може бути емоційною). Тональність мови – жіноча, часто – дуже сентиментальна.

У мові, як і в побуті, відчуваємо неабияку перевагу "вічно жіночого” – "das Ewig-Weibliche”, як колись сказав безсмертний Гете. Усі ці здрібнілі форми, притаманні нашій мові, надають їй делікатний жіночий характер. Крім того, деякі ключові слова, що в інших мовах мають еквіваленти чоловічого роду, в нас – жіночого. Як приклад – слово "людина” в англійській мові – "man”, що його ще донедавна (перед розквітом фемінізму) вживали для означення і чоловіка, і жінки; в італійській – "l’uomo”; у французькій – "l’homme”; у німецькій – "der Mensch”, по-російськи – "человек” і т.д. А для українців "людина” – жіночого роду. Навіть Київ, столиця України, – до речі, "столиця” – ще один іменник, що повинен бути чоловічого роду, а є жіночого, – описаний у літопису як "мати городів руських” (до речі, про батька навіть немає мови). Так само і слово "голова” одним із своїх значень має – "провідник, предсідник”, той, що очолює (від лат. "caput”); це слово жіночого роду, а в німецькій мові воно чоловічого і середнього роду (der Kopf, das Haupt).

На українських землях мати, жінка займала особливе місце в житті народу ще з дохристиянських часів, згадаймо Берегиню домашнього вогнища. Ця традиція була підсилена християнською релігією через асоціацію жінки з Богоматір’ю і величчю її терпіння, що перейшла до ознак українського характеру. В літературі цей образ такий поширений, що, очевидно, не слід багато говорити про нього – нагадаймо тільки: "Марія” Тараса Шевченка, "Скорбна Мати” Павла Тичини чи "Mater Dolorosa” Богдана Ігоря Антонича та багато інших творів. Образ Бога-Батька в літературі трапляється значно рідше.

Мабуть жіночий характер української мови спричинився до багатьох зменшувально-пестливих форм. Слово "мама”, або "матір”, "мати” може утворювати цілу низку таких форм – "мамуся”, "матінка”, "матуся”, "мамочка”, "мамуня” і т.д.; інші лексикографічні форми – "ненька”, "неня”, "ненечка” тощо. Вони додають певного мовного забарвлення. Цікаво, що ці форми не обмежуються тільки іменниками. Вони утворюються від інших частин мови, наприклад прикметників: "гарний” – "гарненький”, "гарнесенький”, "гарнюсінький” або прислівників: "швидко”, "швиденько”, "швидесенько” і т.п. Я певен, що лінгвісти могли б продовжити цей перелік. Усі ці форми активно присутні і в літературі. Один із ранніх прикладів такої здрібнілої мовної емоційності – вірш Осипа Юрія Федьковича "Дезертир”. В основі його – мотив, який поет мабуть запозичив з німецької народної пісні "Bei Strassburg an der Schanz”. Порівняння цих двох віршів виявляє глибоку сентиментальність та емоційність українського варіанта. У німецькому вірші юнак тужить за батьківщиною, за дівчиною, яку він кохає, а у вірші Федьковича юнак тужить за мамою, котрій хоче допомогти на схилі літ, хотів би приїхати "дрівець єї врубатоньки” (слова, в яких і криється майже надмірний ліризм і плаксива сентиментальність).

Прислухаймося до національного гімну України (слова до якого написав відомий український фольклорист П.Чубинський):

Ще не вмерла Україна, ні слава, ні воля,

Ще нам браття молодії, усміхнеться доля,

Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці

Запануєм і ми, браття у своїй сторонці.

Зверніть увагу на демінутивне – "воріженьки” і "сторонці” у такому незвичному контексті і жанрі. "Воріженьки” мають загинути – "як роса на сонці”, тобто українцям не треба й пальцем для того поворухнути, вони самі зникнуть з обрію як злий сон.

Українська література має також окремий жанр – плач, лемент, тренос, який прийшов від греків. Одна з найбільш довершених частин староукраїнського епосу "Слово о полку Ігоревім” – плач Ярославни на валу в Путивлі, котра оплакує долю свого чоловіка, князя Ігоря. Навіть герої "мужнього” Шевченка оплакують свою долю. В одній з найбільш відомих його поем "Гамалія” козаки плачуть у турецькій неволі, чекаючи на побратимів, що прийдуть визволяти їх:

Ой повій, повій, вітре, через море

Та з Великого Лугу,

Суши наші сльози, заглуши кайдани,

Розвій нашу тугу!

І далі Т.Шевченко коментує, підкреслюючи плач воїнів:

Отак, у Скутарі козаки співали,

Співали, сердеги, а сльози лились,

Лилися козацькі, тугу домовляли.

Босфор аж затрясся, бо зроду не чув

Козацького плачу…

Українську літературу справді можна назвати літературою плачу. "Слізна” ознака української літератури викликала гнів полум’яного критика Дмитра Донцова, одного з ідеологів українського націоналізму. В своєму збірнику "Дві літератури нашої доби” Донцов безпощадно громить українських поетів, звинувачуючи їх у кволості й занепадливості, бракові сили й мужності. Він твердить, що в українській літературі "культ енергії майже незнаний”, а "релігія краси – це одинока поширена у нас релігія”. Українські письменники, згідно з Донцовим, оспівують тільки: "погідну тишу, непорушну красу золотого українського полудня і срібної української ночі, незакаламучений спокій багатого, терпеливого і лінивого краю примітивну ідилію щасливих гречкосіїв (Нечуй-Левицький), окрашену легким незлобним гумором (Маковей, Гребінка) або знов меланхолійний сум, угинання під тягарем життя (Марко Вовчок, Ганна Барвінок)” і т.д.

Справді, можна подумати, що ліризм, емоційність, сентиментальність присутні вже у самій мові, провадять письменника ad absurdum. Але Донцов не мав рації, коли засуджував емоційність в українській літературі. Усі ці "розчулені лірично-романтичні скиглення й завивання”, як називає їх сучасний критик Анатолій Погрібний, – особливо притаманні українській поезії – жанрові, домінуючому в українській літературі, вся ця інколи явно "непідходяща”, але не до місця ніжність або ласка є її силою, силою, що наснажує її на терпіння, виживання й навіть на вивищення над іншими літературами. Тема терпіння є чи не найпоширенішою в українській літературі. Саме терпіння, сам біль, душевний і фізичний, часто розглядаються як моральне добро літератури, бо терпіння наближує людину до Христа.

Українці знають як страждати, знають "мистецтво” терпіння. Їхня література відображає страждання, а отже, й силу українського народу. А це підводить нас до четвертого й останнього розділу – українська література – література глибоко релігійна.

Релігія відіграє надзвичайну роль в українській літературі. Мотив християнства завжди присутній у ній, починаючи від "Слова о полку Ігоревім” до недавньої радянської літератури, і тієї, що постає сьогодні в незалежній Україні. Інколи він завуальований і майже непомітний, інколи представлений негативно, але він завжди є. У Шевченка цей мотив є відвертим і очевидним для кожного. Його поезія – то прекрасний гімн Господові. Шедеври Івана Франка, поеми "Мойсей”, "Іван Вишенський”, "Панські жарти” є глибоко християнськими, як і твори більшості сьогоденних письменників, що творять у добу секуляризму, твори, писані в еміграції і в Україні, в часи недавні, коли соціалістична ідеологія утримувала гегемонію над творами радянського періоду.

До речі, дуже промовистими могли б бути студії про релігійні теми й мотиви в українській радянській літературі. Навіть правдиві марксистські літератори не могли звільнити себе від релігії, від християнства. Здається, що релігійність так глибоко вкорінена в українську психіку, що навіть десятиліття насильницького атеїзму не змогли стерти її. Християнство – то суттєва частина українського життя, а отже, й літератури, що відображає його. Роки бездержавності й чужоземного панування навчили українців, що християнство і Християнська Церква є правдивим прихистком їхньої національної ідентичності. Колишній український дисидент Валентин Мороз у своєму творі "Хроніка опору”, написаному під час дванадцятилітнього ув’язнення в радянських концтаборах, подає дуже промовисте пояснення до цього феномена: "В умовах Східної Європи церква була єдиною силою, незалежною від влади… Більшість діячів української культури в Галичині вийшли із священицького середовища. "Єгомостя” багато і справедливо критикували, але не слід забувати, що якраз на ньому тримався український рух. Можна сміливо твердити, що муром, об який розбивалася полонізація в Галичині, була українська (католицька) церква. У подібних випадках між церквою і нацією можна ставити знак рівності – так само як між церквою і духовністю взагалі”.

У цьому місці Мороз наводить прадавню народну пісню, в якій селяни плачуть від того, що пани не дозволяють їм іти до церкви в неділю, і підсумовує: "Експлуататори, як бачимо, відганяли людей від церкви нагаями. Робили б вони це, коли б церква була дійсно по їх боці? А люди воліли виконувати будь-яку панщину – аби тільки не боронили "до церкви ходити”. Інстинкт підказував людям, що церква в даних умовах – єдиний спосіб духовного самозбереження, єдина можливість не стати робочою худобою. Пан теж розумів, що неможливо зламати людей, зробити їх рабами, доки не вкрадеш у них свято, доки не зруйнуєш традиції, доки не розтопчеш їхнього храму”.

Ці слова історика є дуже переконливим коментарем щодо релігійності української літератури. Вони відкривають для нас духовні джерела й уможливлюють поставити їх у певний контекст. Сміливо можна ствердити, що поезія, за яку письменники в радянській Україні платили в’язницею, вигнанням і навіть смертю, – глибоко релігійна. Дуже багато є прикладів – твори Ігоря Калинця, Миколи Руденка, Миколи Горбаля. З іншого боку, є багато в’язнів, що починали писати таку поезію вже після того, як були засуджені, як скажімо, дисидент та католицький активіст Йосиф Тереля. Для нього й багатьох інших людей, поезія, особливо релігійна, була джерелом розради й надії. Часто така поезія не відзначалася великою естетичною вартістю. Але написання її ставало сакраментальним актом, що трансформував дійсність, "одухотворюючи” її майже в манері Рільке – ствердженням життя, віддаючи хвалу Богові. Взагалі виглядає, що поезія (включаючи народну пісню і фольклор) зі своєю емоційністю дуже часто служила українцям свого роду катарсисом. Поезія є для українського народу психоаналізом його буття.

Ця остання характеристика української літератури є, напевне, найпотужнішою з усіх чотирьох. Поряд з ліризмом і місійністю, релігійність є об’єднуючим чинником цієї літератури на етапах її розвитку, і чинником найсильнішим. Це можна встановити, розглядаючи не тільки стару народну словесність, богослужбову, а взагалі релігійну літературу включно з "апокрифами”, проповідями та "житіями святих”, а розглядаючи також і секулярну літературу, а саме – лицарський епос "Слово о полку Ігоревім”. Релігійний чи скоріше християнський епос "Слова” стає особливо наявним, коли порівняємо його з епосами народів Західної Європи, тобто з такими творами, як "Беовулф”, "Пісня про Роланда” та "Пісня про Нібелунгів”. Саме християнство не є душею цих творів, про це свідчить захоплення в них жорстокістю, помстою і навіть кровожадністю, що вказує на поганський світогляд. "Слово о полку Ігоревім”, навпаки, у своїй символіці і зовнішній структурі домінуючими має образи поганського світу. Як довів Г.Федотов у своїй, хоч і упередженій праці "The Russian Religious Mind”, надра "Слова”, його глибина, є християнською з уваги на плекання в ньому моральних і етичних вартостей, притаманних християнству. Взагалі християнська стихія домінує в українській літературі середньої доби. Її прояви бачимо в творах Смотрицького і Вишенського (ХVІІ), у козацьких думах і в творчості найбільшого слов’янського філософа Григорія Сковороди.

Після цього короткого огляду української літератури може постати цілком виправдане питання – якщо література ця така добра, багата, поліфонічна за своєю суттю, як сталося, що про неї так мало відомо на Заході. Причин на це чимало.

Обмежимося найважливішими. По-перше, роки української бездержавності мали руйнівний ефект на спроможність цієї літератури вийти в широкий світ. Друга причина пов’язана з попередньою і випливає з викладеного. Сила української літератури, її краса і витонченість лежать в її поезії, яка є домінантним її жанром. А поезія, написана слов’янською мовою, дуже мало надається на адекватний переклад. Не слід забувати, що російська література стала знаною на Заході тільки після перекладу творів Тургенєва, Толстого, Достоєвського – усі три – прозаїки. Але ще перед тим Росія народила прекрасного поета О.Пушкіна, який сьогодні є здебільшого знехтуваний Заходом, бо жодний переклад його віршів не промовляє про справжню красу його слова.

Крім історичних обставин, які часто змушували українську літературу служити ідеям чи ідеологіям, тобто мати певну цілеспрямованість, сама природа української літератури, її ліризм і емоційність, зумовлені самою мовою, не дали змоги їй досягти світового значення.

До цього аналізу варто зробити кілька доповнень щодо сучасного розвитку української літератури й українознавства взагалі.

 – Сьогодні відбувається безпрецедентний досі процес уніфікації української літератури. Багато письменників і їхніх творів, які були заборонені з різних причин, повернулися з непам’яті. Загальнодоступними для читача і літературознавця в Україні стали твори, написані в еміграції. Це ближчою до України стала і література близького зарубіжжя, де національне життя українців пожвавішало і контакти їх із Батьківщиною стали частіші і тісніші.

 – Внаслідок уніфікації література України сьогодні не є вже більш неповна (теза, що її колись висунув Чижевський і вдало відкинув Грабович), а, можна сміливо ствердити, навіть переповнена. Раптова свобода породила багато слабких, часто псевдолітературних творів, які знаходять вихід на ринок тому, що в теперішній Україні видання книжки часто уможливлює лише наявність фондів для її видання. До речі, це явище було притаманне також і літературі української діаспори.

 – З процесом уніфікації української літератури пов’язаний нинішній процес завмирання літературного життя в західній діаспорі. З іншого боку, в діаспорі активно почала розвиватись українознавча наука. З постанням незалежної України інтерес автохтонів до студій україністики поступово зростає. Прикладів тому є немало в багатьох країнах світу, де поряд з такими традиційними діаспорними інституціями українознавства як Український Вільний Університет (Мюнхен), Український Католицький Університет (Рим) з філіями по світі, Наукове товариство ім. Т.Шевченка і Українська Вільна Академія Наук. Активно діють українознавчі центри при Гарвардському, Колумбійському (США), Торонтонському, Едмонтонському (Канада), Варшавському (Польща), Пряшівському (Словаччина), Маквері (Австралія), Лондонському (Англія) університетах та багато інших. Крім того, в деяких країнах існують і доволі активно діють національні асоціації україністів. Усі ці асоціації об’єднані в одну – Міжнародну Асоціацію Україністів (МАУ).

 – Згадані чотири прикмети української літератури роблять її ідеальним предметом дисципліни порівняльного літературознавства. З задоволенням можна ствердити, що в деяких університетах Північної Америки в курсах порівняльної літератури чи взагалі в оглядах європейського письменства ХХ ст. часом включено також українську літературу. Важливим є те, що вона виходить за межі славістики і завойовує собі відповідне академічне місце в дисципліні літературознавства.

 – Сьогодні вперше для науковців України є нагода вивчати українську культуру й історію в їх цілості, без жодних небезпек бути переслідуваним за свої погляди. Це сприятиме усуненню поширеного в українському народі комплексу національної меншовартості, який посилився зі створенням антиісторичної концепції Росії як "старшого брата”. Це історичне самопізнання українського народу нормалізує стосунки українців із сусідами, передусім – з Росією і Польщею.

 – Згідно з останніми змінами можна цілком сміливо твердити, що студії Центральної і Східної Європи, які не включають українознавчої тематики, є неповні і недійсні. За умов сучасного технологічного розвитку і з уваги на геополітичні чинники, сьогодні кожний науковий центр, кожна група, яка цікавиться цією темою, може легко дістати інформацію (інтернет, ворлд вайд веб та ін.). І хоч сьогодні Україна ще не переборола повністю колоніального спадку, вона все ж таки, хоч би з уваги на її геополітичну позицію, культурний розвиток та економічний потенціал, вже більш не є сатрапією Росії. Це дає їй можливість творити нормальні взаємини з іншими країнами, укріплювати свою незалежність та інтегруватися в культурне життя Європи.

Категорія: Литература | Додав: admin (16.12.2012)
Переглядів: 1901 | Рейтинг: 5.0/2
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: