Реферат на тему:

Українська нація і держава очима інших народів

Знову чуються голоси тих, кого мав на увазі великий І.Франко, пишучи:

Чому у нас відступників так много

І чом для них відступство не страшне?

Вони вже готові репетувати: «до чого тут європейський націоналізм? У автора «Історії русів» навіть слова такого не знайдемо!»

Слова – так. Але ми ведемо мову про дух і суть понять (явищ, феноменів). «Історія русів» оформила настрій, жагу, характер мислення мільйонів в історіософську форму. То говорив суперечливий, часом надто обережний, наляканий московітами або приласканий ними голос, однак той голос був мужній і мудрий у захисті українських прав та свобод, він був голосом спраглої до демократії і суверенітету української душі.

І закономірно, що «Історія русів», як і творчість Г.Сковороди, І.Котляревського, літописців розбудила «оспалу» громаду, запліднила помисли нових поколінь, молодим громом прокотилася і в душі пророка національного відродження Тараса Шевченка. А слідом за його покликом «заревів і застогнав Дніпро широкий» (Той, що «чуден Днепр при тихой погоде», – М.Гоголь), загомоніла Україна новими повстаннями (гайдамацькими рухами), хвилями вже викінченої і з точки зору формулювань науково-системної політичної думки.

Саме Т.Шевченко настійливо напише в «Близнецах»: питання питань усіх поколінь – виховання. Кого і як виховувати? Багато кому здається, що головне – це призвичаїти вихованців до вимог часу, особливо – професійно-виробничих. А народні традиції? То – чиста умовність! Одначе, «якщо добре подумати, то коли ми заради презренного срібляника вчинимо наругу над священними билинами старовини, то що ж тоді з нас буде? А вийде який-небуть француз  або, боронь боже, куций німець, а про тип, або, сказати б, про образ національний, і мови не буде. А по-моєму, нація без своєї власної, лише їй властивої, характеризуючої риси схожа просто на кисіль,  і самий несмачний кисіль» (10. VІ. 1855).

Чи можна не бачити тут ідентичності української і загально-європейської суспільної думки стосовно національної проблеми? А воднораз – і глибокої спадкоємності народних традицій? Того, що, як зазначає С.Мащенко, «українська реформація, маючи певні спільні риси із західноєвропейською, формувалася на грунті українського минулого та реальності ХVІ-ХVІІ ст.»? [1, 12]. Докази – і в історичній пам’яті, і в філософії, і в релігійній свідомості, і в освіті, і в настроях усього українського народу, і в баченні його тогочасним європейським світом.

Щодо історичної пам’яті, достатньо звернутися до «Історії русів, або Малої Росії». Традиційним був уже її зачин: «Народ слов’янський, що походить од племені Афета, Ноєвого сина, названий за родоначальником і князем своїм Словеном, нащадком Росса князя, внука Афетового. Він, переселившись з Азії од часів Вавілонського зміщання мов, став мешкати од гір Поясних, або Рифейських, і від моря Каспійського на сході до ріки Вісли і моря Варязького на заході; і від Чорного моря і ріки Дунаю на півдні до Північного океану і Балтійського моря на півночі. Доказом тому є історія преподобного Нестора Печерського і його послідовників і попередників, які ту історію писали і які були академіками або членами тої головної школи, яку в слов’янах зведено було в місті Києві…» [2, 78].

Далі автор реставрує історичний розвиток «русів, або Малої Росії» упродовж багатьох віків, показує виокремлення народу українського з маси слов’ян, його піднесення, могутності та впливової ролі у міжнародному вимірі, – аж доки не настане трагедія – монголо-татарське нашестя. «Князівства Малої Росії, зазнавши в пору нашестя Батия і його татар року 1240 більшої поразки, аніж інші, в міру впертого їм спротиву і кровопролитних боїв, зруйновані були також дощенту; князі їхні та воїнство вибиті; міста зруйновано і спалено, і народ залишився під кормигою татарською, а дехто переховувався в Білорусі та в землі Деревлянській, чи Поліссі; найзначніші ж родини з небагатьма князівськими сімействами відійшли в сусіднє князівство Литовське, і, там перебуваючи, чимало з них споріднилися з панівними та вельможними родами тамошніми, і з допомогою такою подвигнули литовського володаря князя Гедиміна визволити їхню землю од зверхності татарської і злучити її з своєю державою під одне право і начальство…» Про «об’єднання Русі з Литвою хоча і ведуть мови деякі письменники, що нібито князь литовський Гедимін учинив силою зброї своєї, перемігши над рікою Ірпінь князів руських та їхнє воїнство, але це сталося з князями татарськими, а не руськими, і перекручення тієї події внесено в історію вельми грубою помилкою… та й з самих трактатів, привілеїв та пактів, що з’єднують руський народ з Литвою і Польщею, видно, що він об’єднувався і домовлявся, яко вільний і свобідний, а ніяк не завойований». Закономірно, що, йдучи на союз з Литвою і Польщею, Русь присягала пам’ятними словами: «Приймаємо і з’єднуємо, яко рівних до рівних і вільних до вільних».

Інша справа, що союзники Русі зрадили велику ідею. Русь-Україна все більше обмежувалася в її суверенітеті. Та й за найгірших часів колонізаційної кормиги вона не мирилася з підневільним становищем. Русь-Україна боролася. І не за окрушини державницької свободи, а за повну незалежність у всій повноті колишньої територіальної цілісності. Тож цілком природно, що Богдан Хмельницький, продовжуючи справу своїх великих попередників –  Предслава Лянцкоронського, Венжика Хмельницького, Остапа Дашковича, Дмитра Вишневецького (Байди), Івана Свирговського, Богдана Ружинського, Івана Підкови, Криштофа Косинського, Северина Наливайка, Самійла Кішки, Петра Конашевича-Сагайдачного, Михайла Дорошенка, Івана Сулими, Тараса Федоровича (Трясила), Павла Павлюка, Дмитра Гуні, Якова Острянина, спонукався не стільки кривдами, завданими йому особисто, скільки загальнонародними інтересами, збереженими і в історичній пам’яті. Деякі історики досі полюбляють гратися в піжмурки: чи зразу Б.Хмельницький керувався загальнонаціональною ідеєю, чи тільки згодом; більше того – чи й переймався він нею, бо ж неодноразово запевняв то короля польського, то хана кримського, то царя московського, що дбає лише про козацькі, а не загальнонаціональні інтереси та вольності. І як тоді не згадати інвективи Є.Гребінки: «гай-гай, які шолопаї!» – бо ж є мова одвертих стосунків, а є дипломатії; є плани тактики, а є стратегії. Нерідко великий Гетьман мусив приховувати свою кінцеву мету; осаджений супротивниками з усіх боків, зраджуваний ними (а то й інтернований, як кримським ханом разом із сином Тимошем), часом він не міг не грати і ролі мало несвідомо налаштованого, психічно запрограмованого слухняного васала. Та не можемо не пам’ятати найголовнішого: Богдан Хмельницький створив незалежну державу! Дбаючи про її збереження й зміцнення, саме цей український Гетьман розпочав переговори з королем шведським Карлом Х про союз рівноправних європейських держав; він не прийняв нав’язуваних Москвою «статей» протекторату. А коли йшлося про межі української держави, говорив чітко і твердо: Україна має посідати територію з кордонами, належними їй за Володимира Великого і Ярослава Мудрого, бо вона – єдина і пряма спадкоємиця Київської великокняжої імперії.

Природно, що Європа сприймала Б.Хмельницького як «самодержця» суверенної держави, наголошуючи: «Ми знали, – як писав 1654 р. шведський король Карл-Густав ІV Б.Хмельницькому, –  що між великим князем московським і народом запорізьким зайшов певний договір, але такий, що полишив свободу народові цілою і непорушною». З огляду на це, король іменує Гетьмана «ваша світлість», «найсвітліший». І не лише він: венеційський посол також титулував Б.Хмельницького «Вашою світлістю»; трансільванський князь – «найсвітлішим»; а турецький султан писав навіть так: «Славі князів християнського народу, вибраному між володарями месії, гетьманові козаків Богданові Хмельницькому…» [3, 119]. Імператор Фердинанд ІІІ та курфюрст Фрідріх Вільгельм пропонували Гетьману України свою дружбу, а Кромвель іменував Б.Хмельницького «імператором усіх козаків» та відносив до числа найталановитіших полководців світу.

І найголовнішим наслідком діяльності його світлості Гетьмана було те, що за Б.Хмельницького Україна сформувалася як одна з трьох найперших у Європі (паралельно з Англійською і Нідерландською) національно-демократичних держав. Визначальну роль у тому процесі відіграла національно-визвольна державницька ідея, а та ідея коренилася й кристалізувалася упродовж багатьох століть і в усіх шарах українського суспільства.