Україна в роки Другої Світової війни - История - Реферати - Вчительська - Школа
Головна » Статті » Реферати » История

Україна в роки Другої Світової війни

1. Перебудова державного механізму на початку війни

22 червня 1941 p. фашистська Німеччина, порушивши пакт про ненапад, без оголошення війни віроломно напала на Радянсь­кий Союз. Розпочався новий етап другої світової війни у небачених до цього масштабах і особливої жорстокості. Бойові дії на радянсько-німецькому фронті значно змінили увесь хід цієї війни.

Бої під Києвом, оборона Одеси, Севастополя, стійка оборона на інших фронтах зірвали задуми агресора швидко і безперешкодно захопити Україну. Але прорахунки й упущення Сталіна, державного і партійного керівництва, командування Червоної армії були таки­ми серйозними, що їх не могли компенсувати ні героїзм військових, ні термінові заходи, що вживалися урядом країни для її оборони. На кінець 1941 p. загарбникам вдалося окупувати майже всю Украї­ну, окрім Луганської та східних районів Харківської і Сталінської областей. Після краху кримського фронту і залишення у липні 1942 p. радянськими військами Луганської області на всій території України встановився режим окупації у вигляді лихозвісного "ново­го порядку".

Ще ніколи за всю свою історію країна не була у такій небез­пеці. Для наших народів це була війна проти агресора, по захисту своєї Вітчизни, де вирішувалось питання життя і смерті, тому для нас війна була справедливою, визвольною.

Війна поставила перед Радянською державою і суспільством нові і надзвичайно складні завдання: необхідно було відстояти свободу і незалежність своєї країни, вигнати загарбників з тимча­сово окупованих територій, ліквідувати наслідки окупації, допомог­ти народам Європи у їх боротьбі проти фашизму за свободу і демократію, сприяти створенню у світі таких умов і міжнародних організацій, які б забезпечили можливість недопущення нової сві­тової війни.

Першочергові завдання Радянської держави були сформульо­вані у постанові ЦК ВКП(б) та Раднаркому СРСР від 23 червня 1941 p. та у директиві ЦК ВКП(б) та Раднаркому СРСР партійним і радянським органам прифронтових областей від 29 червня 1941 p., а також у зверненні Президії Верховної Ради, Раднаркому УРСР та ЦК КП(б)У від 6 липня 1941 р. "До українського народу".

Відповідно до поставлених завдань належало у найстисліші строки здійснити такі заходи: перевести все господарство на воєнні рейки, всебічно зміцнити збройні сили, організувати евакуацію, розгорнути партизанський рух на завойованих ворогом територіях, перебудувати ідейно-політичну роботу.

Для виконання цих завдань потрібно було перебудувати весь державний механізм на воєнний лад, що деякою мірою спрощувалось створеною ще до війни адміністративно-командною системою уп­равління радянської держави.

Надзвичайні обставини воєнного часу зумовили введення 22 червня 1941 р. на переважно більшій частині території СРСР, і в тому числі на всій території УРСР, воєнного стану, а в окремих місцевостях — стану облоги. Це був особливий правовий режим, що передбачав розширення повноважень військових властей, а також кола справ, підсудних воєнним трибуналам, застосування надзвичайних заходів щодо охорони громадського порядку, державної безпеки і зміцнення обороноздатності.

Кризова ситуація на початку війни зумовила створення єдино­го воєнно-політичного органу з надзвичайними повноваженнями. Спільною постановою ЦК ВКП(б), Президії Верховної Ради і Рад­наркому СРСР від ЗО червня 1941 p. було утворено Державний Комітет Оборони (ДКО), який зосередив а своїх руках всю владу в країні. Його рішення і розпорядження були зобов'язані безумовно виконувати всі громадяни, радянські, військові і господарські орга­ни, партійні та громадські організації. Очолив ДКО Сталін, який був одночасно Генеральним секретарем ЦК ВКП(б) та головою Раднаркому СРСР. Члени ДКО поєднували керівні посади у партій­них і радянських органах, що призвело до подальшого посилення зрощення партійного та державного апарату на всіх рівнях.

Для вивчення і вирішення окремих, найневідкладніших проб­лем ДКО створював постійні чи тимчасові комітети, ради, комісії. Органами ДКО на місцях були його уповноважені і міські комітети оборони.

Першим місцевим надзвичайним органом державної влади УРСР став створений у червні 1941 p. штаб оборони Києва, до якого увійшли партійні та радянські керівники області та міста, а також представники військового командування. У серпні 1941 p. під час оборони Одеси були створені міська і районні оперативні групи, також наділені надзвичайними повноваженнями.

Досвід діяльності цих надзвичайних органів влади на місцях став підставою для прийняття постанови ДКО від 22 жовтня 1941 p. про утворення перших міських комітетів оборони. Згодом було прийняте рішення про утворення міських комітетів оборони у Луганську, Сімферополі, Севастополі та Керчі, але розгорнути ро­боту зміг тільки Севастопольський міський комітет оборони.

Завдання воєнного часу викликали необхідність внесення струк­турних змін і в систему радянських конституційних органів влади та управління, перебудову їх діяльності. Зміни у державному механізмі УРСР здійснювались у відповідності зі змінами у загальносоюзних органах з урахуванням місцевої специфіки і особливостей.

З настанням війни більшість депутатів Рад всіх рівнів пішли на фронт або були евакуйовані на схід. Тому і без того формальна сесійна робота на початку війни була майже припинена, продовжу­вали свою діяльність тільки президії Верховних Рад СРСР та УРСР.

Надзвичайні обставини першого етапу війни призвели до ще більшої централізації керівництва всіма службами державної безпе­ки і охорони громадського порядку. Відповідно до Указу "Про воєнний стан" значно розширились обов'язки органів міліції. Низкою наказів, директив НКВС СРСР і

УРСР конкретизовано завдання органів міліції в умовах воєнного часу*. З початку війни структура міліції не зазнала особливих змін, змінилась сама організація роботи, з'явились нові напрямки діяль­ності, наприклад боротьба з організованим бандитизмом, дезерти­рами, вилучення зброї у населення. У прифронтових районах всі працівники міліції були переведені на казармений стан.

При наближенні фронту багато представників міліції із зброєю в руках стримували наступ військ противника.

 

2. Спроби відновлення української держави

У колах української політичної еміграції до початку Великої Вітчизняної війни переважала необгрунтована думка, що у воєнно­му зіткненні двох держав може з'явитися перспектива відновлення Української Народної Республіки або Української держави часів гетьмана П.Скоропадського.

Найбільш радикальна частина організованої еміграції — орга­нізація українських націоналістів (ОУН-Б) під керівництвом С.Бандери на початку 1941 p. встановила контакти з представниками військового керівництва нацистської Німеччини. У квітні було укладено обмежену угоду про співпрацю. Німці погодились підго­тувати близько 700 бойовиків, які були поділені на два батальйони: "Нахтігаль" і "Роланд" для використання їх на Східному фронті у диверсійно-розвідувальних цілях.

ОУН-М на чолі з А. Мельником напередодні війни створила товариство українських вояків, плануючи зайнятися організацією української армії, а також направила певну кількість перекладачів на службу у німецькі частини.

Проте німецьке політичне керівництво ніколи не розглядало ОУН як надійного союзника у поході на Схід і відводило їй роль допоміжної сили. Цілі нацистського керівництва перебували у пов­ному протиріччі з прагненнями українських націоналістів — скори­статися війною між Німеччиною і СРСР і домогтися створення незалежної Української держави.

30 червня 1941 p. німецькі війська захопили Львів. При під­тримці батальйону "Нахтігаль" похідна група ОУН С.Бандери зіб­рала представників українського національного осередку міста і проголосила їх Національним зібранням. Вони прийняли акт від­новлення Української держави, а також декрет, яким першого заступника С.Бандери Я.Стецька було призначено головою уряду.

2 липня інформація про події у Львові дійшла до Берліна, реакція якого була вкрай негативною, і вже наступного дня надій­шов наказ посадити під домашній арешт деяких українських діячів, зокрема С.Бандеру. 5 липня він був заарештований і депортований з Кракова у Берлін. Цього ж дня розпорядженням німецької окупа­ційної адміністрації уряд Я.Стецька було розпущено. 15 вересня 1941 p. німецькі репресивні органи провели масові арешти членів ОУН С.Бандери.

Помірковані політичні кола українства, зваживши реакцію нацистів на акт від 30 червня 1941 p., поставились до нього у більшості негативно.

Державний центр УHP, прихильники гетьмана П.Скоропадсь­кого, провід мельниківського ОУН не пішли на ризик конфлікту з нацистами, розраховуючи на можливість вирішення українського питання після переможного завершення війни між Німеччиною і СРСР.

Не визнавши акт проголошення Української держави у Львові, нацистське керівництво відверто продемонструвало своє негативне ставлення до ідеї української державності.

Після ліквідації Українського державного правління єдиним українським органом в Західній Україні стала рада сеньйорів, 30 липня 1941 p. переіменована на Українську національну раду на чолі з К.Левицьким та митрополитом А.Шептицьким. Склад ради був багатопартійним, здебільшого з поміркованих представників інтелігенції, священнослужителів. Рада не була потрібна окупацій­ній адміністрації і тому залишилась офіційно невизнаною.

Спроби митрополита А.Шептицького надсилати депеші, ме­морандуми до нацистського керівництва завершились примусовим підписанням документа про самоліквідацію Української національ­ної ради.

19 вересня 1941 p. німецькі війська захопили Київ.

У відповідь на дії нацистського уряду, окупаційної адміністра­ції щодо спроби відновлення української державності, особливо у зв'язку з розгортанням масових репресій проти цивільного населен­ня України, представниками націоналістичного руху були підгото­влені меморандуми від 14 січня 1942 р. на ім'я Гітлера* і від 10 січня 1942 р. на ім'я рейхскомісара України Коха, в яких вкотре пропонувалось співробітництво при умові визнання за українцями права на свою державність. Всі ці звернення залишились без відпо­віді, територія України перетворювалась у колонію з найжорстокі-шим окупаційним режимом.

 

3. Окупаційний режим та рух опору

Головне завдання німецької влади — це експлуатація ресурсів окупованих районів для потреб німецької промисловості і армії. Наказами та розпорядженнями стосовно повноважень репресивних органів на окупованих територіях їм надавалось право фізичного знищення терористів, опозиціонерів, елементів, ворожих Рейху, особливо комісарів та комуністів, партизанів, саботажників, євреїв, а також масштабні заходи проти цілих місцевостей. Будь-які дії проти вермахту мали жорстоко придушуватися через страти, тоді як дії військових проти цивільного населення не переслідувалися. Поліцейський і юридичний механізм репресій був продуманий і організований ще до нападу на Радянський Союз.

17 липня 1941 p. декретом Гітлера було створено міністерство Рейху для окупованих районів Сходу на чолі з А.Розенбергом. Окупована територія була поділена на рейхскомісаріати, генеральні округи та округи. Декрет поширював на окупованих територіях владу Герінга у економічних питаннях (грабунку), а також владу Гімлера у питаннях безпеки (репресій).

1 серпня 1941 p. з території західноукраїнських земель був створений дистрикт "Галичина" як частина Генерального губерна­торства Рейху на чолі з губернатором. Дистрикт поділявся на округи та повіти. Адміністрація на рівні дистрикту і округів була виключно німецькою. Відділення поліції (сіпо) і СД (гестапо) були незалеж­ними від цивільної адміністрації.

20 серпня 1941 p. декретом фюрера був утворений рейхскомі-саріат України. Територія рейхскомісаріату України 28—29 серпня 1941 р. була передана цивільній німецькій окупаційній адміністра­ції. Очолив рейхскомісаріат Е.Кох з штаб-квартирою у М.Рівне. Рейхскомісаріат поділявся на шість генеральних округів: Волинь-Поділля, Житомир, Київ, Миколаїв, Дніпропетровськ і Крим, які в свою чергу поділялись на округи і райони, Начальник поліції і СД України підпорядковувався безпосередньо Гімлеру. Поліція громад­ського порядку складалась частково з місцевого населення і носила назву "допоміжна українська поліція на службі німецького вермах­ту". У рейхскомісаріаті дислокувався штаб і частини командуючого німецькими окупаційними військами на Україні.

Інші північно-східні території України (Чернігівська, Сумсь­ка, Харківська, Сталінська, Луганська області) передавались в уп­равління військовій адміністрації, яка створювала оперативні тило­ві райони з відповідними комендатурами. При командуючих група­ми армій і арміями перебували команди таємної польової поліції (ГФП).

Вводилася обов'язкова примусова (рабська) праця як для до­рослого населення, так і підлітків. За незначні порушення трудової дисципліни встановлювалися такі покарання, як штрафи, ув'язнен­ня у концтабори. Відмова від трудової повинності розглядалася окупаційною владою як злочинний саботаж і часто каралася розст­рілом.

Пограбування, терор, насилля, пряме знищення населення України призвели до страшенних наслідків, зафіксованих у матеріа­лах Нюрнберзького процесу над головними німецькими воєнними злочинцями. За роки тимчасової німецької окупації території Укра­їни загарбники закатували близько 6 млн. чоловік мирного населен­ня та військовополонених, депортували до Німеччини на примусову працю 2,5 млн. чоловік, спалили сотні міст, тисячі сіл, пограбували та знищили майже все господарство України.

Рух опору на захопленій вермахтом території України розпо­чався з перших днів становлення окупаційного режиму.

Восени 1941 р. на окупованій території з розрізненої боротьби з загарбниками оточених підрозділів Червоної армії, наспіх сфор­мованих партизанських загонів, організацій радянського підпілля та інших патріотичних формувань почав поступово оформлятися антинацистський фронт боротьби.

Першими на шлях збройної боротьби із загарбниками на окупованій території України стали бійці і командири Червоної армії, партизани і підпільники радянського руху опору. Організа­ційні основи радянського руху опору були закладені вже в перших державно-партійних документах вищого керівництва СРСР початку війни. 7 липня 1941 p. опубліковано звернення Президії Верховної Ради, Раднаркому та ЦК КП(б)У "До українського народу", в якому сформульовані основні завдання трудящих республіки по організації всенародної боротьби з агресором, у тому числі і на тимчасово окупованій території.

Радянські партизани і підпільники, використовуючи тактику активних бойових дій, рейкової війни, диверсій, саботажу, зробили вагомий внесок у розгром загарбників, ліквідацію окупаційної ад­міністрації та її прибічників, у визволенні разом з частинами Чер­воної армії значної кількості міст і сіл України. За деякими даними, у період 1941—1944 pp. на території України діяло понад 3 тис. партійне- радянських підпільних груп та організацій чисельністю майже 100 тис. чоловік. У радянському партизанському русі Украї­ни діяло 46 партизанських з'єднань, близько 2 тис. загонів та диверсійно-розвідувальних груп, в яких нараховувалось майже 500 тис. бійців і командирів.

Після невдалої спроби відновити Українську державу в черв­ні—серпні 1941 p. провід ОУН-Б у вересні 1941 p. прийняв рішення: перебудувати свою організацію, перевести основну частину кадрів на нелегальне становище і нелегальні форми роботи; у відкритий конфлікт з окупаційною владою не вступати; готувати кадри для майбутньої боротьби. І тільки з весни 1942 р. у інформаціях окупа­ційних властей починають висвітлюватись події, пов'язані з активі­зацією діяльності українського націоналістичного руху опору, осно­вними течіями якого стали Українська повстанська армія ("Полісь­ка Січ"),  бандерівські  організації,  радикальні  елементи мельниківської ОУН.

На рубежі 1943—1944 pp. з наближенням лінії фронту до теренів Західної України відбулися суттєві зміни акцентів у зброй­ній боротьбі ОУН-УПА. Вона спрямовувалась головним чином проти радянського руху опору, а згодом ОУН- УПА розгорнула активну партизансько-підпільну війну у тилу радянських військ проти відновлюваних партійних і радянських органів.

 

4. Відновлення радянської влади в Україні

Визволення України від нацистських загарбників та її сателітів розпочалось після перемоги у Сталінградській битві наприкінці 1942 p. Битва за визволення України, що тривала довгих двадцять два місяці, складалася з ряду великих військових операцій. На останній її стадії 28 жовтня 1944 p. було завершено визволення Закарпатської України. Вперше за свою багатовікову історію насе­лення Закарпаття отримало змогу об'єднатися з усім українським народом в єдину державу.

Відновлення місцевих органів державної влади — Рад депута­тів трудящих Української РСР відбувалось у надзвичайно важких умовах. Значна кількість депутатів місцевих Ряд, службовців держа­вного апарату перебували в лавах Червоної армії, багато їх загинуло на фронтах та окупованій території. В цілому склад депутатів міс­цевих Рад скоротився в східних областях на 60, а у західних — на 80%. Умови воєнного часу недозволяли проводити нові вибори або довибори депутатів місцевих Рад. Тому на підставі указів Президії Верховної Ради УРСР про відкладення виборів до Ради депутатів трудящих повноваження депутатів, обраних у 1939—1940 pp., було продовжено до кінця війни.

Наприкінці літа 1944 p. Червона армія взяла під свій контроль значну частину території Західної України. Опір окремих підрозді­лів УПА закінчився їх розпорошенням та зміною загальної військо­вої тактики боротьби, переходом на диверсійно-терористичну боро­тьбу невеликих підрозділів, глибоку конспірацію. Більшість керів­ництва УГВР до жовтня 1944 p. загинули в боях або перебували за межами України. Контакти з представниками західних країн були встановлені лише на початку 1945 p.

Обставини не дали змоги УГВР створити місцевий апарат. На місцях продовжував діяти підпільний апарат ОУН-УПА, який в результаті дій радянського державного апарату, військ НКВС, НКВД наприкінці війни зазнав великих людських втрат. Створення УГВР та спроби розбудови його центральних і місцевих органів як органів державної влади в результаті дій радянського державно-пра­вового механізму так і не набули державотворчих форм.

Наприкінці війни серед української політичної еміграції скла­лися дві основні течії: перша, яку представляла ОУН-Б, домагалася визнання німецьким урядом незалежної Української держави, інші політичні угруповання були готові до співробітництва з Німеччи­ною проти більшовизму, навіть якщо Німеччина ще не була готова визнати незалежність України.

У лютому 1945 p. німецьке командування в пошуках нових союзників, а особливо додаткових людських ресурсів на фронті, взяло курс на утворення на основі Українського національного комітету (Краківського) так званого загальноукраїнського політич­ного центру. 12 березня 1945 p. було створено Український націо­нальний комітет, до якого увійшли особи, котрі входили до німець­кої цивільної окупаційної адміністрації на окупованій території України. Того ж дня комітет був визнаний урядом Німеччини. Так був створений маріонетковий уряд, голова якого — водночас й головнокомандуючий української армії одним з перших своїх нака­зів змінив назву дивізії СС "Галичина" на "Перша українська дивізія", що так і не було сприйнято гітлерівським командуванням.

З падінням Третього рейху припинив своє існування і Україн­ський національний комітет, а решта військових формувань здалася англо-американським військам і були інтерновані в Ріміні (Італія).

 

Висновки

Війна між Радянським Союзом і нацистською Німеччиною була важливою частиною другої світової війни. Епіцентром цього двобою, ареною особливо жорстокого і кривавого протиборства була Україна.

Для народів Радянського Союзу війна 1941—1945 pp. стала Великою Вітчизняною війною. Великою — за колосальними випро­буваннями, що випали на долю кожної людини, кожної сім'ї, кожної нації. Вітчизняною — тому, що кожний громадянин захи­щав в першу чергу природне право людини жити і працювати на своїй землі, захищав своє особисте право, сім'ю, народ, націю. Український народ, відстоюючи це право, зазнав величезних втрат у збройній боротьбі на фронтах, в русі опору, під час масової загибелі мирного населення. Війна забрала життя більше 8 млн. громадян України*. Мужність і стійкість народів Радянського Сою­зу врятували людство від нацизму і фашизму, дозволили вистояти і перемогти Радянській державі. У свідомості радянських людей війна з нацистською Німеччиною стала найвищим моментом істини, національної жертовності, тріумфу та єднання.

Велика Вітчизняна війна потребувала глибокої, багатобічної перебудови держави і права України згідно з умовами воєнного стану. Ця перебудова здійснювалась у руслі спільних воєнно-полі­тичних заходів Союзу РСР, спрямованих на розгром ворога.

Воєнний період існування і функціонування військово-полі­тичної системи на чолі з ДКО став важливою фазою розвитку державності СРСР. Відбулося виділення органів оперативно-стра­тегічного керівництва в досить самостійні, авторитетні і компетен­тні суб'єкти військово-політичної системи. Вищі військово-полі­тичні кадри в міру зростання професіоналізму позбавилися ілюзій, раболіпствування, страху. Зміцнилось становище військової, а та­кож промислово-управлінської номенклатури, яка почала усвідом­лювати свої інтереси у війні. В цілому склався нормативно-право­вий простір з різними засобами стимулювання та примусу людей до военно-бойової та трудової діяльності.

Доктринальні пріоритети — комунізм, класова солідарність та ін. — відійшли на другий план як неефективні. У масовому ідеоло­гічному потоці посилилося звучання національних, громадських, суспільних і державних мотивів. Були визнані й залучені до справи оборони країни і руху опору також церква, різні комітети, фонди, народні ініціативи, патріотично настроєне зарубіжжя. На жаль, в країні і в роки війни не припинялися масові незаконні репресії.

Боротьба із зовнішнім агресором в Україні загострювалась боротьбою між прибічниками радянської влади і Української неза­лежної держави, ідеологами якої виступали українські націоналіс­ти. Проте ідеї ОУН, що містили в собі вузьконаціональні намаган­ня, не були прийняті більшістю українського народу. Спроби ство­рення української державності на засадах націоналізму та ілюзорні намагання націоналістів заручитися підтримкою з боку нацистської Німеччини викликали неприйняття такої політичної акції.

Важливі політичні підсумки Великої Вітчизняної війни для українського народу — міжнародне визнання УРСР як фундатора ООН, возз'єднання всіх українських етнічних земель у складі єди­ної держави, що стало можливим завдяки внеску у Перемогу всіх тих, "хто реально боровся з фашизмом, незалежно від кольору їх прапорів".

 

Використана література:

1.     Історія держави і права України. Частина 2 / За ред. акад. Академії правових наук України А. Й. Рогожина. — К., 1996.

Субтельний О. Історія України. – Л., 2001.
Категорія: История | Додав: admin (20.02.2012)
Переглядів: 2041 | Рейтинг: 5.0/2
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: