Чемпіонат Європи з футболу (англ. UEFA European Championship) – головні змагання національних збірних під егідою УЄФА. Вони проводяться кожні 4 роки, починаючи із 1960-го. Спочатку турнір називався «Національний Європейський кубок», у 1968-му назву змінили на «Чемпіонат Європи з футболу». Якщо до 1976 року тільки 4 команди брали участь у фінальній частині, то у 1980 році їхня кількість збільшилася до 8, а в 1996 – до 16. Збірні, що беруть участь у фінальній частині турніру, визначаються через серію кваліфікаційних ігор. На початковому етапі (1960, 1964) фіналісти виборювали це право в домашніх і виїзних іграх між собою, а починаючи з 1968-го - у кваліфікаційних групах та матчах серії плей-офф (на виліт).  Кубок Анрі Делоне, котрий отримує чемпіон Європи, названо на честь генерального секретаря УЕФА, який був ініціатором і організатором одного з найпопулярніших змагань у світі

Давня суперечка: який із турнірів цікавіший – чемпіонат світу чи Європи? Правильна відповідь – обидва! І хоча чемпіонат Європи або, як його називають, Євро – об'єктивно другий за значенням, популярністю, увагою ЗМІ, рекламним бюджетом, багато хто вказує на те, що він сильніший за складом учасників, його важче виграти. Хоча в змаганні №1 – чемпіонаті світу - бере участь більша кількість команд, зате європейський – рівніший за складом учасників, тут практично не буває прохідних матчів, вихід яких легко передбачити заздалегідь.

На світовій першості багато що залежить від «сліпої» долі, яка за помахом чарівної палички може винести на гребінь якусь «периферійну» збірну. Часто так і трапляється, і якійсь «темній конячці» з Камеруну або Південної Кореї вдається змішати всі розклади в груповому турнірі, вийти, скажімо, до чвертьфіналу або навіть півфіналу. Що ж, футбол непередбачуваний, і в цьому одна з його принад. Проте, аутсайдеру, який зарвався, тут же й укажуть на його місце – і в цьому виявляється вища справедливість футболу, за що ми його так любимо.

І все ж на Євро, стверджують його прихильники, шанси «вистрілити» мають водночаз багато колективів – від Данії до Греції, яких фаворитами ніхто не вважав, до визнаних лідерів на кшталт Іспанії, Італії або Франції. А португальці, а голландці, а чехи, а, врешті, англійці?! Так що невідомо, який чемпіонат цікавіший і рівніший за складом, - роблять висновок вони. 
ПАРАДОКСАЛЬНО, АЛЕ ФАКТ: Південна Америка або Азія свої чемпіонати розігрували з 1916 і 1956 рр. відповідно, навіть Африка, де більшість країн лишалася колоніями, - з 1957-го. А Європа – на три роки пізніше. Впродовж тривалого часу європейці лише мріяли й про свою першість, і про кубок європейських чемпіонів (нині - Ліга чемпіонів).
Адже ідею проведення європейського чемпіонату вперше висловив генеральний секретар Французької федерації футболу Анрі Делоне ще 1927 року на конгресі ФІФА в Парижі. Тоді пропозицію зустріли досить прохолодно: функціонери міжнародної організації (ФІФА) побоювалися, щоб подібні новації не призвели до виникнення альтернативних світових турнірів під чужою егідою. Водночас змаганням на інших континентах давалося «зелене» світло. 
Зазвичай, у французів помітну роль відігравав суб'єктивний чинник: «батьком» чемпіонатів світу став знаменитий Жюль Ріме, на честь котрого й названо золоту статуетку, яка вручалася переможцю світової першості – Кубок Жюля Ріме. Анрі Делоне за наявності такого іменитого співвітчизника змушений був задовольнитися роллю «другого номера». 
Переломним став 1952 рік. 27 травня на конгресі в Цюріху зустрілися Делоне, тогочасний генеральний секретар європейської конфедерації Отторіно Барассі і генеральний секретар Бельгійського королівського футбольного союзу Жозе Краай. Вони обговорили питання створення Європейського футбольного союзу. Через рік у Парижі на зборах 20 представників футбольних федерацій було затверджено комітет із підготовки установчої конференції. Конференція під головуванням Барассі відбулася 15 червня 1954 року в Базелі. В ній узяли участь представники Австрії, Англії, Бельгії, Болгарії, Угорщини, ГДР, Данії, Ірландії, Іспанії, Італії, Люксембургу, Нідерландів, Норвегії, Португалії, Північної Ірландії, СРСР, Фінляндії, Франції, ФРН, Чехословаччини, Швейцарії, Швеції та Югославії. 
Тоді й було ухвалено рішення про створення Європейського союзу футбольних асоціацій (УЄФА), обрано його перший виконавчий комітет у складі Йозефа Гере (Австрія), Джорджа Грема (Шотландія), Анрі Делоне (Франція), Жозе Краая (Бельгія), Еббе Щварца (Данія), Густава Шебеша (Угорщина). Через тиждень виконавчий комітет обрав першого президента УЄФА. Ним став голова Датського футбольного союзу Еббе Шварц, віце-президентом затверджено Йозефа Гере, генеральним секретарем — Анрі Делоне. 
На конгресі 28 липня 1957 року в Копенгагені з 27 членів УЄФА за проведення Європейського чемпіонату проголосувало 15. Проти проведення виступили Бельгія, Італія, Голландія, ФРН та всі британські делегації. 
На жаль, ініціатор ідеї Анрі Делоне невдовзі помер, так і не дочекавшись втілення своєї мрії. 
Оскільки «сітка» турніру була розрахована на 16 команд, довелося визначати «зайвого». У кваліфікаційному раунді зустрілися збірні Ірландії та Чехословаччини, які визначили учасника однієї восьмої фіналу. Ним стала збірна Чехословаччини. Цікаво, що перший матч вони зіграли вже після того, як було проведено чотири гри наступного етапу континентального кубка.

Сам трофей - Кубок Європи - названо на честь Анрі Делоне, першого генерального секретаря УЄФА. Його син, П'єр Делоне був відповідальним за створення головного призу. Кубок створив паризький ювелір Мішель Шобійон. Починаючи з першого турніру, чемпіон нагороджувався Кубком Анрі Делоне і зберігав його 4 роки, до наступного чемпіонату Європи. Так тривало до 2008 року, коли переможцю вручили вже новий кубок, виготовлений компанією Asprey Lond. Він - майже повна копія оригінального трофея, виготовленого компанією Arthus-Bertrand у 1960 році. Але нова версія дещо більша: висота кубка становить 60 сантиметрів, вага 8 кілограмів – тобто, приз став на 18 см вищим і на 2 кг важчим.